André Maurois(1885-1967)
André Maurois : un
écrivain aussi célèbre que les personnages dont il relate la vie
André Maurois, né
Emile Salomon Wilhem Herzog, est un écrivain célèbre pour ses romans et ses
biographies. Shelley, Victor Hugo, George Sand, Balzac, Disraeli,
le général Lyautey, Alexander Fleming... . Autant
de personnages célèbres, écrivains, hommes politiques et scientifiques que
l'écrivain André Maurois a dépeint dans des biographies inspirées. L'écrivain
est aussi connu pour les faits d'Histoire qu'il relate, notamment ses Histoires
d'Angleterre et des Etats-Unis, et l'Histoire de France. Ces ouvrages lui
valent la reconnaissance du monde anglo-saxon.
La plume d'André
Maurois traverse aussi le monde de la jeunesse avec « Le Pays des trente-six
milles volonté » ou « Patapoufs et Filifers » et s'essaye à la science-fiction
dans « Le Chapitre suivant » ou « Le Peseur d'âmes ».
Parmi les œuvres du
célèbre écrivain, on retrouve la traduction du poème de Rudyard Kipling « Tu
seras un homme mon fils ». Ses talents d'écrivain ont marqué son époque : le 23
juin 1938, il est élu à l'Académie française, au fauteuil 26. Aujourd'hui
encore, plusieurs établissements scolaires portent son nom : un lycée-collège à
Bischwiller, des lycées à Elbeuf et à Deauville, des collèges à Menton,
Neuilly-sur-Seine, Limoges et la Saussaye. La Monnaie de Paris a également
édité une médaille en son honneur en 1954.
Né à Elbeuf, le 26 juillet 1885.
Fils d’un industriel de la draperie alsacien, qui avait
choisi, en 1871, de transporter son usine à Elbeuf pour rester français, André
Maurois fit ses études au lycée de Rouen, où il fut l’élève d’Alain, lequel
exerça sur sa formation une influence essentielle
Après avoir obtenu un Prix d’honneur au Concours général,
le jeune homme passa sa licence de lettres. S’étant acquitté du service
militaire, il prit la direction, pendant une dizaine d’années, de l’entreprise
familiale.
Anglophone et angliciste, André Maurois allait servir
pendant la Première Guerre mondiale comme officier de liaison auprès de l’armée
britannique. De cette expérience, il devait tirer deux romans humoristiques
: Les Silences du colonel Bramble (1918), qui le rendirent
immédiatement célèbre, et Les Discours du docteur O’Grady (1921).
La guerre finie, André Maurois devait se consacrer
pleinement à la littérature et produire une œuvre étonnamment nombreuse où les
romans, dans la veine psychologique et morale : Bernard Quesnay (1926), Climats (1928), Le
Cercle de famille (1932), L’Instinct du bonheur (1934), Terre
promise (1946), Les Roses de septembre (1956), etc.,
voisinent avec des contes et nouvelles : Meïpe ou la Délivrance (1926), Voyage
au pays des Articoles (1928), Le Pays des trente-six mille
volontés(1928), Le Peseur d’âmes (1931), La
Machine à lire les pensées (1937), Toujours l’inattendu arrive(1943), Les
mondes impossibles (1948), Pour piano seul (1960),
mais également avec de nombreux essais : Dialogues sur le commandement (1924), Études
anglaises (1927), Sentiments et coutumes(1934), Un
art de vivre (1939), Sept visages de l’amour (1946), Destins
exemplaires (1952), Lecture, mon doux plaisir (1957), La
Conversation (1964), Au commencement était l’action (1966),
etc.
Enfin, à côté de livres consacrés à l’histoire : Histoire
de l’Angleterre (1937), Histoire des États-Unis(1943), Histoire
de France (1947), on doit surtout à André Maurois de nombreuses
biographies, genre dont l’écrivain fut le maître incontesté. On ne saurait
oublier: Ariel ou la vie de Shelley (1923), La Vie de Disraëli (1927), Byron (1930), Lyautey (1931), Tourgueniev (1931), Voltaire (1935), Édouard
VII et son temps (1937), René ou la Vie de Chateaubriand (1938), À
la recherche de Marcel Proust (1949), Lélia ou la Vie de
George Sand (1952), Olympio ou la Vie de Victor Hugo (1954), Les
Trois Dumas (1957), Robert et Elizabeth Browning (1957), La
Vie de sir Alexander Fleming (1959), Adrienne ou la Vie de
Madame de La Fayette (1961), Prométhée ou la Vie de Balzac (1965).
Après son échec au fauteuil Bainville contre Joseph de
Pesquidoux, André Maurois fut élu à l’Académie française le 23 juin 1938, par
19 voix au second tour, contre 13 à René Pinon et 3 à Paul Hazard, en
remplacement de René Doumic. Il n’était, en trois cent quatre ans, que le
dixième titulaire de ce fauteuil, le XXVIe, qu’on appelait
celui de la longévité.
Reçu le 22 juin 1939 par André Chevrillon, il écrivit
dans ses Mémoires : « Une réception à l’Académie est une des
belles cérémonies françaises. Tout concourt à sa grandeur : l’ancienneté de l
’édifice, l’étrangeté de sa forme, l’exiguïté de la salle, la qualité du
public, l’appareil militaire, le vocabulaire traditionnel et parfois la qualité
de l’éloquence. »
André Maurois devait siéger près de trente années à
l’Académie ; d’une exquise courtoisie et d’un jugement pondéré, il allait
devenir l’un des membres influents de la compagnie et acquérir, dans les
dernières années de sa vie, la réputation d’être un « grand électeur ».
Mort le 9
octobre 1967.
Андре Моруа. Життя і світогляд.
Етапи творчості письменника.
Літературні портрети
Французький письменник, справжнє ім'я
Еміль Ерзог.
Народився біля Руана в родині промисловця.
Закінчив Руанський ліцей імені Корнеля. Великий вплив на нього зробив викладач
філософії Еміль Шартьє, який здобув європейську популярність під ім'ям Ален. По
закінченні ліцею майбутній письменник став одним з управляючих фабрики батька.
Брав участь у першій світовій війні перекладачем у Британському експедиційному
корпусі, що дало матеріал для першого роману — "Мовчання полковника
Брембла" ("Les silences du colonel Bramble", 1918).
Англійська тема була продовжена в ряді
художніх і публіцистичних творів. У 20-30-і рр. він створив трилогію з життя
англійських романтиків: "Арієль, чи Життя Шеллі" ("Ariel ou la
Vie de Shelley", 1923), "Життя Дізраєлі" ("La Vie de
Disraeli", 1927) і "Байрон" ("Byron", 1930), що
пізніше була видана під загальною назвою "Романтична Англія",
випустив кілька романів: "Бернар Кене" ("Bernard Quesnay",
1926), "Мінливості любові" ("Climats", 1928), "Сімейне
коло" ("Le Cercle de famille", 1932) і ін.
Коли почалася друга світова війна,
54-літній письменник записався добровольцем у діючу армію. Після поразки
Франції він опинився в США, де написав ряд історичних і публіцистичних
матеріалів. Після повернення на батьківщину видає збірники новел, книгу "У
пошуках Марселя Пруста" ("A la recherche de Marcel Proust",
1949), присвятив три книги французьким романтикам — "Лелія, чи Життя Жорж
Санд" ("Lelia ou la Vie de George Sand", 1952), "Олімпіо,
чи Життя Віктора Гюго" ("Olympic ou la Vie de Victor Hugo", 1955),
"Три Дюма" ("Les Trois Dumas", 1957). У рік 80-річчя Моруа
написав останню біографічну працю "Прометей, чи Життя Бальзака"
("Promethee ou la Vie de Balzac", 1965).
Творчість Моруа воістину величезна — 200 книг, більш тисячі
статей. Його перу належать романи і новели, критичні статті і філософські есе:
літературні мемуари й історичні праці. Але насамперед Моруа — майстер
біографічного жанру.
У творчій спадщині Моруа біографії
займають особливе місце. Про їхній успіх говорять величезні тиражі, численні
нагороди, яких визнаний гідним письменник. Критики і літературознавці, говорячи
про біографічні книги Моруа оперують різними поняттями: художня біографія,
біографічний роман, романізована і навіть белетризована біографія. Останнє
визначення письменник рішуче відкидав, стверджуючи, що у своїх роботах він
опирається тільки на факти; документ стає в нього необхідною, органічною
частиною книги.
У центрі біографії Моруа — творча
особистість, людина дії, трудівник, бунтар. Песимістичному невір'ю в людину він
протиставляє віру в індивідуума, якого створюють не тільки зовнішні обставини,
але і він сам. Такими з'являються в нього Шеллі і Байрон, Дізраєлі і Гюго, Санд
і Дюма. Його біографії виникли на стику історичного дослідження,
літературознавчого аналізу і психологічного роману.
На думку письменника, біографія в
естетичному плані має визначені переваги перед романом: "Коли ми читаємо
біографію відомої людини, ми заздалегідь знаємо головні перипетії і результат
подій... Ми як би прогулюємося по знайомій місцевості, оживляючи свої спогади і
доповнюючи їх. Спокій духу, з яким ми робимо цю прогулянку, позбавлена
несподіванок, сприяє естетичні установці".
Моруа цікавить насамперед духовний
розвиток особистості, історія виступає тут тільки як тло в тій мірі, у якій
вона необхідна для розуміння цього розвитку. Йому цікаво простежити, як
поступово формується характер у зіткненні з людьми і подіями.
У книзі Андре Моруа
"Літературні портрети" сказано "більше того, чим глибше
занурюється читач у світ, де панує найчистіше божевілля, тим скоріше
підкоряється автору, тим краще сприймає пропоновані йому істини". У нашу
епоху "розрив між ідеалами і вдачами" вірніше між стрімким соціальним
і науково-технічним прогресом, з одного боку, і традиційним способом життя,
повсякденною свідомістю — з іншої, досяг безпрецедентних масштабів. Інші
протягом життя одного покоління проходять більше подій і змін у всіх сферах
суспільної діяльності, чим колись за довгі сторіччя. Сьогодення настільки
швидко іде в минуле, а майбутнє стає сьогоденням, що потреба у подібних творах
є велінням часу.
Отже, йому належать новели,
критичний-критичну-критичне-критична-літературно-критичні есе, книги по
історії, спогади. Автор психологічних романів "Бернар Кене" (1926,
рос. пров. 1926), "Мінливості любові" (1928, рос. пров. 1930, 1966),
"Сімейне коло" (1932, рос. пер. 1966) і ін.
Всесвітню популярність він завоював
біографічними творами "Аріель, чи Життя Шеллі" (1923, рос. пров.
1925), "Життя Дизраели" (1927, рос. пров. 1934), "Байрон"
(1930, рос. пер. 1936), "Тургенєв" (1931), "Лелия, чи Життя Жорж
Санд" (1952, рос. пров. 1967), "Олімпіо, чи Життя Віктора Гюго"
(1954, рос. пров. 1971), "Три Дюма" (1957, рос. пер. 1962),
"Життя Олександра Флемінга" (1959, рос. пров. 1961), "Прометей,
чи Життя Бальзака" (1965, рос. пров. 1967).
На основі точної документації Моруа
малює живі образи великих людей. Звичайно він зосереджував увагу на психології,
внутрішньому світі, а також обставинах особистого життя своїх героїв. Пізні
книги Моруа свідчать про зростаючий інтерес до суспільних питань, соціальному
змісту епохи, національним літературним традиціям (біографії Санд, Гюго,
Бальзака).
Як художник Моруа спирався на
досвід французької і світової літератури, любив російських класиків (роботи про
І.С. Тургенєва, Л.Н. Толстому, А.П. Чехова). Реалістична творчість Моруа,
сповнена віри в людську особистість, протистоїть модерністським плинам у
французькій літературі.
Його творча еволюція показує, що
сам він згодом побачив обмеженість одного лише біографічного підходу й у своїх
портретах намагався зв'язувати життя письменника з тими суспільними
обставинами, у яких вона складалася і проходила.
У деяких з літературних портретів
Моруа прагнув доповнити свій підхід принципами культурно-історичної школи,
врахувати класичну тріаду І.Тена: нація, середовище, момент.
Багато літературних портретів
будуються на збагненні тонкої границі, що відокремлює життя від її творчого
перетворення, на протиріччі людини і художника.
Немає коментарів:
Дописати коментар